5 – 27 июня 2014 г.
Арткульт Фундація виступила організаційним партнером персональної виставки Івана Марчука.
Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, почесний громадянин Києва і Тернополя.
Член «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі, член наукової ради академії (2006), «маестро найвищого престижу, котрий написав найкрасивішу сторінку в історії сучасного мистецтва».
№ 72 зі 100 живих геніїв світу, визначених рейтинговим опитуванням у Великій Британії (Greators Synectics, 2007). «Геній, що вплинув на трансформацію суспільної свідомості» (всесвітній портал Earth Univers, 2007).
В Україні Іванові Марчуку закидали, що він не вміє малювати, а в Європі його визнали генієм, котрий живе серед нас. Його демонстративно не помічали, а він спромігся мати близько 100 персональних виставок (одна гучніша за іншу) і здобув найпрестижніше національне пошанування. Він не спокусився благами еміграції, повернувся в Україну і далі дивує світ. Щодня долає 103 сходинки на п’ятий поверх колись комунального будинку, де має тісну майстерню зі штабелями сотень картин, приставлених до стіни. Стіл, мольберт, місце для осяянь
Відкриття виставки обраних творів майстра відбулося в My Gallery, у 5 червня, о 18:30 за адресою: вулиця Кожум’яцька 18, Воздвиженка, Київ.
На відкритті були присутні: Віктор Ющенко, Віра Ульянченко, Евген Карташов та інші представники інтелектуальної- та бізнес-еліти
Іван Марчук народився на Тернопільщині в травні 1936 р.
Закінчивши сім класів освітньої школи, Іван Марчук вступив до художнього училища, а потім — до Львівського інституту прикладного мистецтва. Там навчали здебільшого азів соцреалізму, що було очікувано, але сумно. На заводі ужиткових матеріалів, куди майбутній художник улаштувався працювати, теж панувала ідеологія законної радянської одноманітності. Оскільки крокувати в ногу з художнім стандартом усе одно не виходило, одного разу Іван вирішив для себе робити тільки те, що схоче. А хотілося недозволеного — самовираження. Виплеснутися на папір, вчавити всього себе в альбомний аркуш! Забути все, чого навчали, писати не за законами класичного живопису, а взагалі по-своєму, писати своє, себе! У ті роки він починав писати картину, не знаючи, якою вона буде, і не надто переймаючись результатом.
Перші роботи, створені в несвідомому прагненні пізнати самого себе, невдовзі оформилися в серію "Голос моєї душі", яка стала основою для всіх наступних його напрямів. Ці картини — про повернення, про подорож додому. У той період художник використовував живописну техніку "пльонтанізм" — тонкі довгі мазки. Пейзажі Івана Марчука — суцільно "виплетені". Накопичена й збережена краса дитинства, життя, часу знайшла свою форму, ставши мерехтливим потоком світла й тіні.
Тієї пори Іван Степанович шкодував лише про те, що фізично не міг малювати стільки, скільки хотілося. Однак, щойно до нього прийшло визнання, його заборонили, тобто, як тоді було заведено, просто забули. Спілка художників робила вигляд, що такого майстра не існує, і ненав'язливо натякала, що сперечатися не варто. Марчук ховав картини в знайомих, страждав від неможливості виставити їх і чекав випадку втекти. А тим часом удосконалювалася його майстерність. Полотно перестало бути засобом пошуку і стало метою існування. Не малювати він більше не міг.
Можливість утекти з'явилася надто пізно, коли перебудова вже йшла повним ходом і до незалежності залишалося всього кілька років. Напевно, на той момент по-справжньому важливим залишалося одне: повернути собі відчуття волі. Іван Марчук виїхав, кинувши дружину і половину картин. Жив спочатку в Австралії, потім у Канаді й Америці. У тому світі, де він опинився виїхавши з СРСР, люди не жили, але працювали, а йому тільки цього й треба було. На Заході Іван Марчук не лише здобув популярність, а й сколотив багатство. Щоправда, через дванадцять років повернувся. Мовний бар'єр і духовна самотність обтяжували давно, але поштовхом стали події 2001 р. Через тиждень після теракту в Нью-Йорку, свідком якого він був, Марчук зібрав речі, віддав ключі знайомим і сказав, що, скоріш за все, не повернеться. Так і сталося.
Краса в його роботах — портретах, пейзажах, абстракціях — це краса самої природи. Складні деталі створюють неповторно цілісний образ. У його полотнах є й безум, і задушлива туга. Є й спокій, але він завжди в минулому часі. Спокій Марчука завжди в тому, що відійшло безповоротно.
Іван Степанович гірко жартує: переживання за країну вбивають бажання малювати. Але він лукавить: не творити він не може. У ньому немовби уживаються дві різні людини. Одна — рвійна, неспокійна, вимоглива, інша — самозаглиблена й споглядальна. Одна прагнула зовнішнього благополуччя, інша нехтувала ним задля живопису. Утім, усе життя він жадав тільки одного — писати. Сьогодні скаржиться, що йому тісно в майстерні, але насправді йому тісно в самому собі. І тому як художник Марчук ніколи не вичерпається.
