09 серпня 21

Колекціонерів мистецтва, певною мірою, можна вважати митцями: в колекціях вони сублімують свою творчу енергію, збирають витвори мистецтва за своїм баченням. Колекціонери сучасного мистецтва, наче давні мисливці за артефактами сили та влади, знаходять зміст у володінні певною актуальною ідеєю художника, відображеною у часі і просторі, що досить часто не має матеріальної форми, однак має визнання та ціну.

Сьогодні колекціонер часто має важливу суспільну місію: він зберігає, експонує, досліджує мистецтво, підтримує художні інституції та митців. За кордоном феномен колекціонування є масовим. У розвинених країнах створені всі умови для розвитку та залучення колекціонерів до участі у мистецькій сфері: утворюються ради та товариства при музеях, колекціонери долучаються до прийняття рішень, виділяють кошти на реалізацію мистецьких ідей. Так реалізуються масштабні виставкові проекти, фестивалі, молоді художники отримують премії, а спонсори – податкові пільги і цілий ряд привілеїв. 

В Україні такі механізми розвитку культурного меценатства наразі не розроблені. Цікаво, що в дореволюційний час більша частина музеїв суспільної власності були створені на приватні кошти меценатів. В історії створення державних музеїв та їх колекцій виринають імена ініціаторів: Ханенки, Терещенки, Гансен, Шептицький, Гедройц та інші. Культурне меценатство було не модою, а логічною відповідністю суспільній ролі людей, що заробляли великі статки. Деякі вважали таку діяльність своїм обов’язком, інші – своєю життєвою місією.

На території України перші мистецькі колекції почали збиратись ще за Острозьких, коли колекціонування було не тільки частиною розвитку культури, а здебільшого – геополітичного впливу. Саме накопичення культурних цінностей, меценатська підтримка та охорона центру культури забезпечувала Костянтиню Василю Острозькому вплив на державному рівні.

На розвиток колекціонування впливали смаки, які формувалися під впливом країн, що в той чи інший проміжок часу керували територіями України. В часи Речі Посполитої домінантними були прозахідні смаки, в добу Козаччини – розвивалося християнське релігійне та портретне мистецтво. Родові й династичні колекції, насамперед – портретні, з’явилися на теренах України у ХVII столітті, як наслідування традицій польської шляхти. Мода на це прийшла до магнатів Речі Посполитої з Заходу, а також після короткочасного перебування на престолі французьких королів – Генріха ІІІ Валуа, сина Катерини Медічі, з роду колекціонерів та меценатів. Дворянство, заможні люди почали створювати портретні галереї із зображенням державних правителів та представників власного роду.

З часів Речі Посполитої до нас дійшли залишки колекцій Радзивілів (у Волинському краєзнавчому музеї), Потоцьких, Вишневецьких, з численних маєтків, що належали свого часу шляхті на правобережній Україні.

Нерідко колекції ставали свідками долі своїх власників та історичних катаклізмів. Одна з найбільших портретних галерей була у палаці Вишневецьких у Вишнівці: Рембрандт, Рубенс, Бачареллі, Кранах, Франсуа Буше, Вернет, Каналетто. У 1852 маєток було продано тогочасним власником Анжеєм-Єжи Мнішеком, а більшість картин, рукописів та книги було вивезено до Парижу. Частково колекції вдалося вціліти завдяки дару тимчасового володаря, київського градоначальника В.І. Толлі, що передав 28 робіт до новоствореного міського музею старожитностей та мистецтв у Києві (сьогодні зберігаються у Національному Історичному Музеї України).

У XVIII-XIX ст. мода на колекціонування йшла від «сильних світу цього» (тоді – це Петро І, Єлизавета, Катерина ІІ та наближені до них світські особи). Серед них були й українці за походженням. Саме тут на тлі історії виділяються роди Розумовських, Безбородько.

Кирило Розумовський, завдяки піднесенню свого брата Олексія, у молодому віці здобув освіту і навчився поціновуванню мистецтва. Перші поїздки за кордон Кирило здійснює у віці 15-17 років, і вже тоді купує мистецтво для колекції брата. Власну збірку починає збирати у 22 роки, після отримання посади Президента російської Академії наук і, ставши гетьманом України. Згодом, саме колекціонування рятуватиме його від депресії (після смерті Єлизавети він стає небажаним при дворі).

Подорожуючи Європою, Розумовський полював за предметами мистецтва, спілкувався з митцями. Цінував він поради Шувалова, радника «коронних осіб» і засновника першої Академії мистецтв в Росії. Колекція Розумовського налічувала 350 творів авторства італійських і французьких, фламандських, німецьких та російських художників XVI-XVIII сторіччя (Пьєтро та Марко Лібері, Грегоріо Ладзаріні, Помпео Батоні, Якопо Бассано, П’єр-Жак Волер, Гаспар Дюге, Віллем ван де Вельде старший, Антон Лосенко, Андрій Матвєєв).

Повернувшись до України, Кирило мав на меті добудувати палац у Батурині, але за життя йому це не вдалося. Нині Батуринський палац відбудовано, але подальша доля низки картин із колекції нині залишається невідомою. Частиною колекція перейшла у спадок до онуки – Варвари Репніної-Волконської. Після революції, деякі витвори потрапили до державних українських музеїв, відомі твори зберігаються у Національному музеї мистецтв імені Б. та В. Ханенків.

На жаль не нам залишив велику колекцію О.А. Безбородько, талановитий дипломат, який досяг блискучої кар’єри за Катерині ІІ-ї, і який мав великі статки та зібрав видатну колекцію. Ряд полотен його збірки – з колекцій французьких аристократів, зокрема герцога Орлеанського. Шедеври тоді опинилися на ринку після подій Великої французької революції. Більшість колекції – 330 оригінальних полотен – перебуває наразі в Ермітажі та Російському музеї Санкт-Петербурга.

Україні ж свою колекцію подарував граф О.Г. Кушельов-Безбородько, онук Іллі Андрійовича Безбородька, молодшого брата Олександра Андрійовича Безбородька. Культурний меценат родом із України, Кушельов-Безбородько, продовжував справи діда, зокрема опікувався Ніжинським ліцеєм (нині – Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя). За життя він зібрав колекцію французьких реалістів першої половини ХІХ століття, мав роботи Делакруа, Коро, Добіньї, Руссо. 1845 року граф дарує Ніжинському ліцеєві колекцію картин художників різних шкіл Італії, Франції, Німеччини та інших країн XIV-ХІХ ст., що зберігаються донині в університеті (175 картин).

Після Наполеонівської війни та польського повстання, українці звертаються до власної історії. Багато українських дворян, після освіти та служби за кордоном, повертаються до родових маєтків в Україні, підтримують культуру та освіту, формуючи культурні осередки у маєтках. Так, маєток «Качанівка» Тарновських відвідують художники М. Врубель, М. Ґе, брати Маковські. Свій прихисток тут знаходить Т. Шевченко, де проводить час у колі художників, артистів і письменників. Завдяки підтримці таланту дворянами, мистецтво Шевченка було досить модним.

В середині ХІХ-го – на початку ХХ-го ст. з’являється новий тип колекціонерів-підприємців. Завдяки комерційному хисту вони швидко здобувають статки і починають наслідувати дворянську культуру: підтримують художників та меценатські проекти. Колекціонер і меценат П.І. Харитоненко, купивши Качанівку у В.В. Тарновського у 1897 р., в подарунок на весілля дочки Олени (Олів), мав намір із власного маєтку Наталіївка створити подібний культурний епіцентр. Частими гостями там були художники брати Маковські, скульптор Коненков, художники Савінов, Матвєєв, Віноградов.

Родини Терещенків та Ханенків відзначили новий етап колекціонування і стали прикладами бізнес-меценатства на ниві культури. Вони мали задум поділитися культурним надбанням із суспільством, залишити його наступним поколінням. Ханенки мали концепцію власного музейного закладу. Джерелом прибутку для потреб музею слугував побудований поруч прибутковий будинок, із плановим доходом від оренди у понад 73000 карбованців на рік.

Терещенки першими із київських колекціонерів відкрили приватну колекцію для публічного огляду. Федір Артемович оголосив про таке у газеті «Киянин» у 1887 р., і часом маєток приймав до 1000 відвідувачів на день. Нині у маєтку розміщується Національний музей «Київська картинна галерея» (раніше – Київський національний музей російського мистецтва). Більше того, Терещенки зіграли ключову роль у створенні Міського музею у Києві (нині – Національний художній музей України), вклавши понад 108 000 рублів, та постійно поповнюючи музей визначними творами мистецтва. Саме завдяки ним у НХМУ опинилися роботи Врубеля, Шевченка.

Із приходом радянської влади у 1919 році, представники буржуазії, поміщики, купці були вимушені емігрувати, залишаючи свої колекції. Негативний вплив на приватне колекціонування та збереження цілісності колекцій мали репресії комуністичного режиму у 30-х. Разом зі знищенням інтелігенції, із музеїв вилучались архіви, проводились реорганізації та обмін фондами, розчинення приватних колекцій у музейних зібраннях. Перерозподіл культурних цінностей продовжувався і під час Другої світової війни.

Після 1950 року починається сприятлива епоха. У повоєнний час діяли магазини, що скуповували цінні речі у населення, і могли продавати такі товари за встановленими державою розцінками, що робило колекціонування досить доступною справою. Іншим джерелом ставали стихійні ринки, де були витвори мистецтва з «перших рук». Однак, колекціонування залишалося конфіденційною справою, яка базувалася на особистих контактах, досвіді і знаннях колекціонерів. Часто придбання були «неофіційними», без документального підтвердження на право власності. До нашого часу дійшли збірки таких українських колекціонерів того часу, як Тульчинський, Свєшніков, Сігалов, Івакін та ін. Це стає пристрастю творчої наукової та культурної інтелігенції: вченого у галузі хімії Бродського, письменників Скляренко, Собко, Гончара, співака Гнатюка, акторів братів Юра та ін.

Відомий західний колекціонер Лобанов-Ростовський відзначав, що на теренах СРСР існувало 20 мистецьких колекцій міжнародного класу. З них 16 – у Москві і Ленінграді, 4– у Києві: Давида Сігалова, Юрія Івакіна, Бориса Свєшнікова та Ігоря Диченка. Без участі останнього у 80-90-ті не проходило жодного проекту, присвяченого авангарду.

З поступовим розвитком сучасного українського арт-ринку, почали з’являтися нові колекціонери. Серед важливих персоналій сучасності – меценати і колекціонери А. Адамовський, І. Воронов, засновниця мистецької фундації «Stеdlеy Art Foundation» і колекціонер С. Беньямінова. За останні п’ять років з’явилося нове покоління колекціонерів-міленіалів.

Історія свідчить, що ті колекціонери, хто дарував музейним інституціям, зберігали своє надбання. До нашого часу не дійшли приватні колекції у дореволюційному вигляді (Терещенків, Харитоненко, Русова, Толстого, Гансена), а саме ті роботи, які потрапили до публічних та державних музеїв, або були подаровані свого часу державі – збереглися у певній цілісності (Ханенків, Бецького, Брайкевича). Як приклади: приватна колекція Терещенків була розпорошена після революції, а їх внесок до НХМ залишився; завдяки дарунку колекціонера Д. Сігалова у 1980-х роках до ККГ, колекція його не була втрачена.

Сьогодні, щоб зробити приватну колекцію публічною – треба подбати про те, за рахунок чого вона існуватиме, як зазначає колекціонер А. Адамовський. За кордоном існує фонд управління цільовим капіталом або дотаційний фонд, подібний до того, що свого часу робив Богдан Ханенко, фінансуючи музей через прибутковий будинок. Для розвитку ж публічних музейних інституцій, державою має бути розроблена система мотивації нових колекціонерів.

Не дивлячись на відсутність належних умов для розвитку колекціонування, приватних ініціатив щороку стає більше. Однією з таких є проєкт від Українського Клубу Колекціонерів Сучасного Мистецтва, який ініціював дар національного мистецтва до музею Помпіду у Парижі. Маємо унікальну нагоду бути причетними до першого прецеденту, коли національне мистецтво ввійде в колекцію європейського зразка. Питання розвитку колекціонування в Україні потребує додаткового дослідження та стане основною темою наступного проєкту ЦСМ М17.